Зустріч із авторкою роману, який «не могла написати жінка»

Таку першу неофіційну оцінку роману «Оскар» дав Олександр Вільчинський, засновник спеціальної відзнаки «За кращий роман на воєнну тематику» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». І так співпало, що журі конкурсу визнало саме цей роман кращою книгою, тоді ж оголосили й автора: Людмила Охріменко, письменниця з Харкова.

Днями вона побувала в Бобровиці – у просторій кімнаті центральної бібліотеки зустрічалася з читачами, підписувала їм свої книги, зокрема й «чоловічий» роман «Оскар».

Розповіла, що прототипом головного літературного героя обрала реальну особу: українського офіцера-спецпризначенця, який на початку 2015 року потрапив у полон до росіян і з перших днів неволі ретельно самостійно готував втечу. І це йому вдалося, подолавши нелюдські тортури й випробування.

Письменниця не видумувала, не шукала десь такого літературного образу, він сам її знайшов. Не відразу Людмила Леонідівна погодилася виконувати прохання зовсім не знайомого їй чоловіка – написати книгу про страшний період життя воїна.

Тема для неї не нова. З її біографії відомо, що протягом десяти років жила в Криму, бувала і в росії. Після окупації облюбованого нею півострова оселилася в Харкові, з 2014 року їздила волонтеркою з гуманітарною місією по Луганській і Донецькій областях, доставляла допомогу добровольчим формуванням, які боролися за звільнення окупованих територій. Надивилася й наслухалася від очевидців різних страхіть, тож нові розповіді, вважала, мало чим її здивують й зацікавлять.

Не новачком була на той час і в літературі, писати почала ще в дитинстві. Війна й волонтерська діяльність стали поштовхом для активної письменницької творчості й публіцистики, де вміло закручувала інтриги, розвивала цікаві, динамічно виписані сюжети з яскравими героями.

Після короткого небагатослівного електронного листування з колишнім спецпризначенцем її сумніви стосовно цього прототипу головного героя нового роману геть розвіялися. І письменниця дуже серйозно й глибоко взялася за творення героїчного й багатостраждального образу.

На зустрічі з бобровицькими читачами вона розповіла, як консультувалася з розвідниками, вживалася в їхню роботу, наскільки це можна було. Досвідчені бійці ГУР захоплювалися наполегливістю й старанням жінки, вік якої перевалив уже за п’ятдесят. «Навіщо їй цей своєрідний курс молодого розвідника?» – говорили між собою бойові офіцери, але «курсантці» повідали про це вже після виходу в світ роману «Оскар». Завдяки такому заглибленню в роботу розвідників, взагалі у війну на передовій, письменниці й удалося написати «чоловічий роман» про долю відважного бійця.

Щоб передати читачам найважливіші риси характеру головного героя твору, письменниці довелося братися за вивчення життєвих традицій, тонкощів звичаїв кримських татар, оскільки бойовий розвідник був цієї національності. Прочитала навіть їхнє святе письмо – Коран. Поставила й універсальне запитання, певно, для представників усіх націй: «Коли сидів у підвалі з іншими полоненими, чи були серед них ті, хто зраджував, наговорював на побратимів за шматок хліба?». Відповідь почула теж «універсальну»: «Судити про кожного має право лише той, хто був у тій катівні, у становищі полоненого в руках нелюдів».

Після написання роману авторка найбільше хвилювалася, коли передала рукопис на вичитку прототипу головного героя. Минав тиждень, а відповіді не було. Одержала її на сьомий день, написану … двома літерами: «ОХ…».

Що це означало – усвідомила пізніше, коли роман одержав широке визнання від критиків, військових фахівців і численних читачів. Порадував Людмилу Леонідівну й отой «вердикт» від Олександра Вільчинського: «Такий роман не могла написати жінка».

Написала! Бо вклала в літературний твір не вигадану, а живу історію, достеменно вивчену й високохудожньо викладену на папері. От якби і в державному, виробничому й політичному управлінні так майстерно й старанно працювали лідери й організатори зверху донизу! Щоб уміли перемагати клятих ворогів так настирливо й завзято, як переміг самотужки літературний герой «нежіночого роману».

В іншому романі «Муха в окропі на окупованій території» Людмила Охріменко показала долю трьох подружок, які з дитинства довіряли одна одній, як найріднішим, а коли опинилися в окупації, – кожна обрала свій шлях. Долі подружок продемонстрували зовсім іншу їхню сутність. Загалом же, книга дає відповідь на дуже важливе риторично-індивідуальне запитання: «Чи можна сподіватися на особисте щастя у поважному віці?»

У зверненні до читачів Людмила Охріменко написала: «Численні подорожі Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають на нові книжки».

На першій зустрічі з письменницею відчув, що свої літературні плани вона неодмінно втілить в життя. Але маю до неї й одне побажання. В уже написаних нею книгах вловив початок відповіді на одне, вважаю, надважливе риторичне питання: «Чому багато було українців серед трьох мільйонів «стукачів» один на одного за сталінського режиму? Продовження відповіді на це питання хочу побачити в наступних книгах Людмили Леонідівни, оскільки саме вона так глибоко проникла в психологію чоловіка, котрий мав би зламатися від нелюдських тортур, забувши про честь, гідність і совість. Але він не зламався, як ламалися ті, хто писав доноси сталінським катам. А ця мораль «ОХ!» як потрібна в ці страшні для українського суспільства воєнні дні! І не лише стосовно паскудних доносів, а й чистоти всіх обов’язків громадян перед Вітчизною та її суспільством, перед рідними й друзями.

Написані Людмилою Охріменко книги купували учасники зустрічі з нею. Виручені гроші підуть на допомогу українським воїнам. Чернігівщина стала чотирнадцятою областю, де відома письменниця презентувала свої книги.

Григорій Войток